УДК 37


МЕТОДИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ПІДХОДУ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ


Корнієнко Г.В.

спеціалізована школа №53,

м. Київ, Україна


При навчанні учнів молодшої школи необхідно забезпечити необхідні умови для соціального, інтелектуального, морального, фізичного розвитку дитини, виховати  громадянина – патріота своєї країни .

Завдання сучасної школи - розвиток особистості школяра, його самостійності та активності, становлення як суб’єкта діяльності, максимальна реалізація його творчого потенціалу задля сприяння всебічному та гармонійному особистісному розвитку, інтелектуальному зростанню, формуванню психічних процесів. Саме початкове навчання є рушієм і фундаментом становлення всебічно розвиненої особистості [1]. Зміни, що відбуваються у пізнавальній сфері дитини молодшого шкільного віку, мають надзвичайно велике значення для подальшого повноцінного розвитку її психіки.

Кожна дитина неповторна за своїми інтелектуальними даними, відрізняється здатністю сприймати та аналізувати інформацію. В.О.Сухомлинський писав “своєчасно знайти, виховати й розвинути задатки і здібності у своїх вихованців, своєчасно розпізнати в кожному його покликання – це завдання стає тепер найголовнішим у системі навчально - виховного процесу».

Вчитель повинен вивчити кожну дитину, розгледіти в ній особистість, враховувати при навчанні її особисті риси (тямущость, інтелігентність, талант, толерантність, піддатливість тощо). Не проаналізувавши властивості учня, немає гарантії, що педагогічний вплив спрямований у необхідному для розвитку школяра руслі.

Існує модель, яка має орієнтацію на індивідуальність дитини, - особистісно орієнтоване навчання. У центрі його - особистість дитини, її самобутність, самоцінність: суб’єктивний досвід кожного спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти [2]. Вважають[3], що індивідуальний підхід - це система взаємодії між учасниками навчального процесу, коли найповніше використовуються індивідуальні особливості кожного, визначаються перспективи подальшого розумового розвитку і гармонійного вдосконалення особистісної структури, здійснюються пошуки засобів, що сприяли б формуванню індивідуального стилю діяльності. Правильна організована  співпраця, повага між вчителем та учнем, неподільна увага  з боку вчителя, значущість справи, що робить дитина, все це буде сприяти розкриттю  здібностей молодшого школяра, спонукати його до значних зусиль, навіть тоді, коли дитина буде виконувати не цікаву для неї роботу [4]. Індивідуалізувати діяльність школярів потрібно на уроці, виконанні позакласної роботи. Найлегше це робити під час закріплення навчального матеріалу і його практичного застосування; важче коли діти опановують нові знання.

Одну і ту ж інформацію діти сприймають по різному, тому достатньо, щоб кожен зробив стільки кроків, скільки може. На уроці необхідно створити комфортні умови для  самореалізації кожної дитини, враховуючи її особливості, властивості, якості особистості, її прагнення, мотиви, спонуки, рівень  морального розвитку.  Дитина не повинна боятися висловлювати свою думку, ставлення до проблеми, що вирішується. Кожен учень  має відчувати себе здібним, впевненим, цікавим для оточуючих. І.Д.Бех пише: «Сама природа молодшого шкільного віку забезпечила дитині нормальне позитивне ставлення до чиїхось досягнень без зниження власної самооцінки,  без ознак заздрості і будь – яких інших ознак емоційного неблагополуччя» [4].

Необхідність індивідуального підходу обумовлена ще тим, що на одні і ті ж  методи впливу кожен реагує по своєму,  залежно від особистісних характеристик: характеру, темпераменту, почуття гумору, самооцінки тощо. Тому потрібна чітка диференціація методів впливу. Якщо дитина невпевнена в собі, нерішуча, то підвищенню її самооцінки, активності буде сприяти заохочення. І навпаки, на самовпевненого учня заохочення може впливати негативно: завищувати його самооцінку, спонукати бути більш пасивним. Необхідно привчати дітей цінувати, перш за все, сам факт схвалення, а не його престижне значення. Погано, якщо молодшого школяра часто хвалять за найменший успіх, він з прикрістю переконується, що дорослі вважають його малоздібним, не здатним до чогось більш вагомого [4].

       Методом індивідуального впливу на дитину є і метод покарання.  Він коригує поведінку дитини, дозволяє їй чітко зрозуміти, де і в чому вона помилилась, викликає почуття незадоволення, дискомфорту, сорому. Цей стан породжує в школяра потребу зміни своєї поведінки. Педагогічно дуже шкідливо залишати без реакції будь- яку невиконану справу, оскільки тоді у дитини формується невідповідальне ставлення до своїх обов’язків [4]. Але покарання ні в якому разі не повинно причиняти дитині страждань – а ні фізичних, а ні моральних. Коли в учня досить розвинені самокритичність або почуття власного «Я» у випадку порушення ним норм поведінки чи невиконання доручення, якщо це трапляється з даним учнем дуже рідко, досить обмежитися засуджуючим поглядом чи зауваженням [5]. Стосовно ж іншого учня така форма покарання може виявитися надто м’якою  і  сформує у нього відчуття безкарності, вседозволеності. Будь - яке покарання повинно супроводжуватися аналізом причин і умов, що сприяли тому чи іншому вчинку учня.

Ще одним методом індивідуального впливу на дитину є її самооцінка. У самооцінці відбивається те, що дитина дізнається про себе від інших, і її зростаюча власна активність, спрямована на усвідомлення своїх дій і особистих якостей.

Вчитель має враховувати індивідуальні відмінності самооцінки кожного учня. Оцінюючи знання, вчитель одночасно оцінює особистість, її можливості і місце серед інших.. Орієнтуючись на оцінки вчителя, діти самі рангують себе і своїх товаришів як відмінників, середніх, слабких, старанних або нестаранних.  Низька оцінка діяльності молодшого школяра сприймається ним як низька оцінка її особистості [4].  У результаті у дитини формуються таки особистісні риси, як тривожність, невпевненість в собі, страх не виправдати очікуване, замкненість в собі. Підвищити самооцінку можливо, відтінивши сильні риси дитини,  обговорючи з нею серйозні речі, як з дорослим, але при цьому слід говорити просто, доступно для її віку, діючи при цьому не лише на свідомість, а і на почуття.

Діти із завищеною самооцінкою переоцінюють свої можливості, результати навчальної діяльності, особистісні якості. У них, як правило, виявляються такі риси, як зазнайство, неповага до товаришів, прагнення виділитися з-поміж них, бути в усьому першим тощо. Вони часто вибирають завдання, які їм не під силу. Після невдачі продовжують наполягати на своєму, або одразу «перемикаються» на найлегше завдання, під впливом мотивів престижності.

Таким чином, індивідуального підходу потребують усі діти. При цьому, не можна орієнтуватися на якогось середнього учня і через це обмежувати пізнавальну діяльність школяра, який має порівняно низький ступінь логічного мислення. Індивідуалізація навчання має розвинуті дві основні вимоги: запобігання відставанню слабо встигаючих і забезпечення розвитку інтересів, нахилів, здібностей усіх учнів відповідно до їхніх її особистісних рис, особливостей психіки.  


Список літератури:

1. Чернець С.А., Психологічні умови розвитку уваги у молодших школярів/ дипломна робота, Тернопіль – 2009 [Електронний ресурс], режим доступу: ref.rushkolnik.ru/v77103/‎.

2. Божович Л.И. Личность и процесс обучения /Пер. с англ. Общ. Ред. Забродина Ю.М., Ломова Ю.М. Ее развитие в детском воздасте. - М., 1968. 

3. Солдатенко М.М., Володько В.М. Індивідуалізація процесу навчання студентів як система розвитку особистості майбутнього вчителя // Молодёжь, труд, профессия / Матер. междун. научно-практ. конф. в г. Херсоне. – 13-18 сентября 1993 г. В 2-х частях. / Под общ. ред. В.П.Вишневского. – Херсон, 1994,Ч.ІІ. – С. 79-84.

4. Бех І.Д. Особистісно зорентоване виховання: Науково-метод.посібник.- К.:ІЗИН, 1998. – 204 с.

5. Гребенюк О.Ю. Психологія індивідуального підходу до дитини у процесі виховання, [Електронний ресурс], режим доступу: oipopp.ed-sp.net/metod/723/723_1.doc